(клікабельно)

Вони, мабуть, божевільні....
Згрібають в брудні купи посрібнене золото, палять його, отруюючи життя собі і нащадкам і при цьому свято переконані, що знищуючи красу роблять добру справу.
 

Мене нічого не нервує більше, ніж коли тормозить комп на елементарних операціях. Ти клікаєш, а він думає. Ну що ти можеш розумного придумати. Без людини ти кусок заліза та пластику.
Ну я розумію там важкі задачі, слабий комп, тра-та-та.
Але коли CPU 3,2GHz/RAM 3Gb - відкрито 2 вікна FF, а він тупить....

 Коли людина ставить перед собою досяжні цілі -  вона деградує. 

То мабуть тільки я можу зіпсувати все одним реченням....
От скажіть люди, невже весь світ будується на брехні???
Коли ти брешеш, коли тобі брешуть - всі щасливі.
Я не хочу жити в такому світі. Я хочу казати і чути правду, бо так простіше, так прозоріше.
Лише так можна отримати справжні відчуття.

P.S.  Цим постом хочу ще раз вибачитись перед людиною, якій завдав болю своєю щирістю. 

Починаючи з 2000 року в останню п'ятницю липня прогресивне людство відмічає День системного адміністратора. І хоча цей день ще не виділений червоним в календарі, я впевнений, що всі, хто працює з комп'ютерами, сьогодні виявлять знаки уваги трудівникам консолі і обжимки.
А колегам і тим хто має  відношення до цієї нелегкої праці хочеться побажати розуміючого керівництва, слухняних користувачів, безглючного софту, надійного заліза, швидких мереж, короткого пінгу, довгого uptime'у і безлімітного холодного пива.
Зі святом!

Гарно сидіти в зручному кріселку і відігріватися після марш-броска по маршруту Львів-Франківськ-Ворохта-Верховина-Франківськ-Львів. І це всього за якихось півтори доби. Збулася давня мрія ідіота  пройтися від повороту на "Заросляк" до Кривопільського перевалу, але не по дорозі, а по стежині, що метрів 150 ліворуч. Ідеш, а дерева ніби розступаються перед тобою. Далі починає закладати вуха - все-таки низький тиск і висота під кіло. Але краєвиди просто супер. Потім бусиком у Верховину. Прикольне селище - своє тихе розмірене життя, своя мова, як і в кожного куточку карпат, але помітна якась відособленісь, чи що - якби не присутність покриття МТС - ідеальне місце  для відпочинку від цивілізації. А так доведеться у відпустку брести кудись далі і вище.
І вже на півдорозі до Львова, в Станіславі, побачив напис, який викликав посмішку і підняв настрій посеред сірої мряки. Отож, сріблястий Деу Сенс, а на задньому склі смайлик :-( і напис "МЕНЕ ХОЧУТЬ ПРОДАТИ". не повірите, але машинку стало так шкода.

З.І. Шановні фотопірати! Світлин цього разу не буде. "Скворєшнік", - тобто ящик, звідки вилітає пташка, - захворів і перебуває в реанімації на вул. Коперніка.

Чому коли ти найбільше потребуєш чиєїсь підтримки, ця людинка просто просить часу побути на самоті, просто дати час над всим подумати. А я не хочу думати, я просто хочу бути разом. Абсолютно нічого не хочу - просто бути поруч. І все! І все інше - мотлох життя.


P.S. Чомусь завжди композиція "Моє серце розбите" гурту "Магія" асоціювалася з Яблунецьким перевалом. Чому б то?

Чому люди корчать з себе незрозуміло кого? Набагато легше, простіше і краще для себе та оточуючих бути самим собою. Але ж ні. Бути просто індивідуальністю нині не модно і не сучасно. Неодмінно треба мігрувати під певні течії андергаунду. Обов'язково треба бути готом, панком, емо, хіпі чи ким там ще. А навіщо? Невже хтось ведеться на це?
Спроба самовираження? Брєд!
Хочеш самовиразитись - опануй сноуборд, постав Gentoo (з minimal-CD), напиши вірш, намалюй полотно.
Ні! Малинове волосся мабуть краще підкреслює індивідуальність? Чи я чогось не розумію?

Це дуже класне відчуття, коли в тебе щось виходить як плануєш!
Це додає віри у власних силах, покращує настрій... і взагалі...
....хоча б інколи себе треба хвалити.

То є просто неймовірне відчуття, коли досить довго над чимось працюєш, воно це "щось" не виходить, а потім тебе "осіняє".
Дивишся на це все і розумієш: "Нікому крім тебе той здобуток не треба. Ну подумаєш, не реалізував би цього - замовили б стороннім розробникам"
Але давно моє "Я" не було таке задоволене собою!

А ще, я здається закохався.......

Я їм мюслі майже щодня. Але роблю то в досить незвичний спосіб - запарюю стандартну порцію, а потім зубочисткою вибираю горішки, родзинки, чорнослив, сушені банани та іншу смакоту. А від того що залишилося, не відмовляється кошеня Ньютон.
Отож Мукачево! Можна левову частку звіту присвятити його замку, і він абсолютно того заслуговує. Але про Паланок вже багато ким і чого написано - в мене навряд чи вийде краще. Цього разу хочеться про інше, наприклад про людей.
На відміну від більшої частини Закарпаття, тут говорять доволі чистою українською мовою (принаймі ті люди, які мені зустрічалися), не такою рафінованою, як скажімо в Станіславі чи Тернополі, але суржик ріже вуха не дуже часто - все-таки близкість до "материкової" України.
Але на цьому більшість спорднених рис закінчується. Прибраним і добре облаштованим залишається лише центр міста, задвірки багатіють обдертими будинками, розбитими ліхтарями, ямами в асфальті та іншим добром депресивних територій.
Сильно кидається в очі велика кількість жебраків. І якщо у Львові їх звично бачити поблизу церков чи вокзалів, то тут молода циганка з дітьми в лахмітті сидить просто під бутіком модного одягу.
В центрі міста досить багато пішохідних зон, але такими їх можна назвати досить умовно - автомобілі і негречні водії там не рідкість. На перший погляд здається, що Мукачево намагається бути зменшеною копію Ужгорода. Але при детальному ознайомленні, таке враження зникає безслідно. Якщо років 15 тому, місто на Ужі було всього лише адміністративним центром, то зараз сучасна архітектура, неонова реклама просто додають йому європейського шарму, принаймні на мою скромну думку. Для Мукачева зміни останніх років не принесли нічого доброго, з провінційного містечка елітних військових, що мало своє неповторне обличчя, воно (місто, а не обличчя) перетворилося на щось незрозуміле, втративши якусь частинку себе назавжди.
Розвиток міста останніми роками, якщо і має місце, то він якийсь половинчастий. В місто приходять нівітні технології, але нормальний доступ до інтернету знайти важко, наче в місті купа банків і банкоматів, але половина не працює по невідомій причині, в магазинах ніби працюють термінали, але касири віддають перевагу готівці.
Мені сподобалися в цьому міст вокзали. Якщо залізничний - нічого особливого - просто маленький зручненький, то автовокзал - справжній термінал в мініатюрі. Для людини, яка досить часто подорожує, знаходження в одному комплексі купи магазинчиків, маленького базарчика, ремонту одягу, взуття, не менше 3-х кафешок - то є досить зручно, щоб ви не говорили про якість "вокзальних" товарів та послуг.
А загалом від Мукачево залишилися цього разу досить суперечливі враження. Жити в цьому місті, я б не погодився, а от приїжджати на вихідні, просто гуляти центральною частиною і посміхатися перехожим я завжди готовий.
Пам'ятаєте про мюслі на початку? О це якраз про батьківщину Балоги.

День обіцяє бути супер.
Зранку вилив на нову футболку 0,5 л Pepsi, "ураніл Пітєрскій сєрвак" - і це за пів години.
От молодець...

Просто осознай думку, що ця людина не для тебе, В ПРИНЦИПІ не для тебе, що ти з нею не будеш. Просто прийми як факт.
Як те, що сонце кругле, що вода мокра, що лід холодний.
Була в нашому технікумі така група ОГТК-2.
І була в тій групі така дівчинка - Оля
І от коли ми їздили з Кудринською в Київ, вона також їздила.
І от я закохався, по самі вуха.
Ми з Юрком плентались за ними з дівчатими по всьому Києві.
Юрко показав де вона жила зовсім поруч біля нього.
Я годинами сидів на лавці біля її балкону, чекав може вона вийде просто так, за якоюсь річчю, або ще чогось, спостерігав за нею в технікумі. Але я ж тоді був малим і не сміливим, так все і затихло. Але ж як було боляче, що нічого не можу зробити
Нещодавно знайшов її на однокласниках, додав у друзі, а вона мене видалила.
Вона навіть не підозрювала про моє існування.
Я ходив, спостерігав, страждав - кохав одним словом.
А зараз....
Інколи, зайду в її анккету, поставлю 5-ку за фотку, подивлюсь, щось пригадаю і закрию.
Вона вже здається одружена.
Отак.

Хочби одна падлюка додумалася привітати в пятницю...
\відчуває себе покинутим і нікому не потрібним\

Сьгодні вперше за кілька місяців побачив сон. Справжній, кольоровий. На ранок правда геть забув про що то було. Але ж як гарно знову бачити сни!

На фоні розповідей tetty про те, як приємно отак зібратися і кудись поїхати, було прийняте рішення відвідати столицю Буковини.

( Read more... )

Ще не так давно писав про шлюб по розрахунку. Не те щоб щось кардинально змінилося в світогляді, але весна, квіти, сонце... Просто хочеться подарувати комусь кавалочок цього щастя у вигляді простого букетика польових квітів, написати якусь ніжність на бруківці перед вікном, просто йти тримаючись за руки, ні про що не говорити, раз-по-раз дивитися одне одному в очі і все розуміти без слів... Як гарно....

Ото у вівторок мав щастя бути у Львові. Вже зібрався повертатися, сів у трамвай, точніше став, чи то пак завис. Поруч зі мною стояли мама з хлопчиком п'яти років і сидів дідусь. Між дідусем і малям зав'язалася жвава розмова то про футбол, то про родичів.
І що мене найбільше вразило, так це те, з якою простотою дитина пояснювала складні речі. Ось для прикладу:
- Раніше в мене було два дідусі, а зараз один, бо іншого маленькі ангелочки забрали на небо.
- В мене є ще братик, ми з ним дружимо, у нас з ним одна кімната, але різні ліжка. А мама з татом сплють на одному ліжку, бо тато маму любить.
та ще багато інших перлів. Коли мама з хлопчиком вийшли на площі Кропивницького, в трамваї той дідусь і його сусідка довго дивувалися хлопчині.
І справді, хвала і низький уклін його батькам, вихователям.

А може й справді - шлюб по розрахунку. Може це дійсно вихід на сьогоднішній день.
Звісно. Не можна погоджуватися з тим, щоб прожити все своє свідоме життя, або більшу його частину, з людиною, яка тобі неприємна, чужа, холодна.
От ми ганяємося за коханням, шукаємо саме ту свою "єдину" половинку. А навіщо? Щоб в разі чого було кого звинувачувати у своїх стражданнях? Мабуть.
То чи не простіше було б створити сім'ю з людиною, яка просто близька тобі за переконаннями, поглядами, відношенням до світу. Прожити з нею своє життя, розуміючи, що ніхто нікому нічого не винний, а в разі якогось форс-мажору, ніхто не стоятиме на порозі життя чи смерті, бо до безтями кохає іншого.
Можливо думка дуже суб'єктивна, але багато моїх знайомих ровесників просто живуть своїм життя і закохуватися не збираються - їм і так добре. Але проживши чверть віку, починаєш замислюватись над проблемами сімейного затишку, дітей і т.д. І тут виникають проблеми, бо сім'я, а тим більше діти, аж ніяк не вписуться в модель самотності.
Даруйте всі, хто це читатиме, за брєд, що я тут написав - просто хотілось вилити душу, просто ці думки вже почали тиснути зсередини.